TDFB
Beastie
phoenix2d
    То видався дивний вечір, можливо навіть занадто, скажеш ти, хитро мружачись за цих сдів. Дивний в усьому: у твоїй дивній посмішці в надиво червоному, спокійному
озимому небі, дивному світлі вуличних ліхтарів, що ніби дим стелилося долі аж під самісінькі наші ноги, що ними ми нещадно його загрібали. Ми йшли змерзлою вулицею,
вдивлялися в червноне небо і мріяли бути останніми что може його бачити. Єдиними хто побачив того вечора, єдиними кого воно торкнулося. Лишитися навіки у тій скляній кулі,
ходити колами, вдивлятись у небо слухати як падає сніг, знову і знову... завжди
    Твої очі так зманливо зблискували в світлі літарів, твій запах... чи можна взагалі вигадати щось більш звабливе? Ми не помічали зимового холоду асфальту,
брудного снігу на узбіччах, для нас те все було казкою дивною як сама ніч і ні на що несхожою, самоподібною, дивовижною.

   Ти тягнеш і тягнеш мене в темряву вулиці туди де зрідка поблимує останній ліхтар чи то прокидаючить чи то засинаючи что просто проблискуючикрізь свій старечий сон.
Ми врешті тут - в кінці вулиці в темряві що її зрідка розриває проблиск сонного ліхтаря. Попереду пустка темрява без жодного спалаху світла без жодної світлої цятки.
Ми прийшли, дійшли дісталися, врешті чи й не сюди ми поспішали увесь час. По цій думці ти враз спиняешся і підіймаєш на мене свої очі, зелено-сірі зазвичай,
а зараз дві чорні безодні.
Ти нічого не кажеш але просто цілуєш мене і мене лихоманить як підчас денного сну або смертельної хвороби.
За нами спалахують будинки і ліхтарі тягнуть у небо покручі своїх вилиманих чеканням з’їржавілих рук.
Здимається вітер і до нас долинає стогін усього того скаліченого відчаєм бетону і металу.
Ми озираємось на вулицю, що от нею тільки но йшли і бачимо позаду лиш пустку що вибитими очима вікон відчайдушно вдивляється нам у слід намагаючись заглянути в душу.
 І знову нас ковтає забуття стираючи з пам’яті відголоски того страшного крику що йде крізь всю природу крізь самий цей вечір, пронизуючи його наскрізь.
Коли ми знову отямлюємося то відчуваємо усе гостріше. Здається ніби ми втрапили в долину смерті.
Я прошу "поцілуй мене, ти прекрасна" і десь відчуваю що це останні наші дні.
В моєму гаманці лиш кров.
...

хіба те важить ?
Beastie
phoenix2d
  немає початку для історії котра ніяк не закінчиться, а можливо ніколи і не починалась. так ніби нікому ніколи і нідочого як новісінький білий аркуш.
  йод у повітрі і дивні звуки на кінчику язика готові ось ось зірватись у тишу ранку. і таки зриваються. шепотом в похмуру тишу ранку.
  зриваються з висоти передостаннього поверху падають на ранкову бруківку.
  падають розганяючи пил.

  величезний місяць висить над морем створюючи стежку зі світла, чи ба, навіть дорогу якою так хочеться втекти. стиха хлюпотять хвилі, без вітру зовсім, ніби просто дихаючи, а відтак міниться-блискотить стежина до того виряченого місяця в низькому несправжньому небі. Зовсім стих вітер і з моря поповз майже прозорий туман, зробивш картину повністю штучною: ось уже і в небі вгадується картон, за туманом ясно проступають стінки коробки в яку оце усе замкнено.
  здається іше трожи і можна постукати в стінку чи навіть зробити дірку і вигулькнути бодай на мить назовні - роздивитись справжні зірки якщо вони є.

дивися у чорну воду і не бачиш нічого крім себе, а може просто заглянув у себе і незнайшов нічого крім чорної води, навіть місяця нема, навіть примарної мерехтливої стежини в небо.
отак і стоїш у чорній воді заглядаючи в себе, мрієш про місяць і згадуєш слова шо так і лишились лежати там - га холодній бруківці
хоча...
хіба те важить?

unnamed
Beastie
phoenix2d
легкий білий сніг, білий і легкий з бездонного чорного неба, білий з мертвого неба. Щось шамотять перехожі, проходять повз.
Проходять не помічають, поспішають, бояться не встигнути. бояться бути запізно, запізно туди куди навіть не відають навіть нащо йдуть
Чалапають черевики покрим місивом із білого снігу і чорної землі. Чорна пашека підземки, без світла - лишень примари свічок блимають десь там у її сирому морокові. Одначе сьогодні і ми поспішаємо.
Так, боїмось запізнитись туди, де нас не чекають. Найкращим з того усього - є саме той факт, що нікому ми там не потрібні, отам куди ми так поспішаємо.
Гарячково поспішаємо, боїмось невстигнути. Ти, я і Вони усі.
Визираю з вікна, обливаюсь слізьми...
гарячково білий, лайливо ламкий, цнотливо холодний - ти, я і вони, а отже ми. Хоча чому ми?
Дуже весело отак бавитись словами, коли намагаєшся описати п"ятнадцять хвилин з власного життя. Діагноз - тобі не вистачає сильних відчуттів.
Ох, якби ти знав, як ж їх не вистачає... "Її".. хто сказав "Її"? їх... хоча.
справа в тому що вони намагаються вкрасти в мене моє власне омріяне маленьке пекло. Розумієш таке домашнє і тепле, шматочок сімейної смерті, відчайдушно хований від усіх, те чому завше рагнеш віддати усього себе.
Тому й не чекають, тому й нічого казати. Тому так і треба. Ось.
Але страшно навіть і не це, страшно інше, страшно коли ідеш додому і ніяк не можеш зрозуміти хто ж спроміж усіх тих людей поряд - ти, КИМ треба прийти додому щоби виявилось що на тебе чекають. Можна навіть уявити собі кілька наступних хвилин їх життя: мокрі черевики сходами або ліфтом, 10 кроків до дверей, ключ або дзвінок. Світло у вітальні, можливо хтось, а можливо і нікого.
Важливо лишень правильно обрати того КИМ хочеш прийти додому, і тоді voila... - тебе зустрічає красуня дружина і донька, аромат пирога приємно лоскоче носа, або ні...
... прочиняєш двері в вогку темряву, вмикаєш єдину лампу, що висить зі стелі на дроті, вдягнений падаєш у ліжко і намагаєся чимскоріш заснути, аби лиш забутись і втекти.
Страшно прийти додому не ТИМ.

всі автобуси прямують у літо
Beastie
phoenix2d
Всі автобуси прямують у літо
Пусті автопарки, гарячі сірі естакади, дроти у височині і цикади перед дощем.
Немає лише тебе, незрозуміло і гарячково, ніколи більше.
гарячий чорний асфальт, присмак крові у роті, червоні очі. Завіщо ти так до мене?
Світло, ліхтарі ніби подвійна суцільна йдуть стелею вдалечінь і там перетворюються на одну лінію. Обличчя обличчя інші, похмурі і чужі. Сило моя, де ти?
Сило моя, де ти?
ранок вечір - все злилося воєдино, просто якийсь час, просто все пролітає стрімко повз і не затримується ні на мить,
Ось і твоє обличчя починає втрачати чіткість, чи то може я просто втрачаю тебе. На кухні стигне-парує кава, колючі крихти на столі і сонце за вікном.
У прозорій трубці повільно горять стебла і листя трави, я ковтаю той гіркий дим, і зіниці стискаються в ледь- помітні чорні цяточки. ні кахель падає склянка, розлітаючись на мільйон малюсіньких крижинок. Таких гарних і холодних.
Солоне із залізним у роті, знову кров.
Тепер крижинки пломеніють червоним і потроху рудішають на повітрі.
Де оте все?
Цього не видно з висоти 8 поверху, ба, не видно навіть з другого. нічого крім стіни дожу сирої жовтої трави, паруючого чорного асфальту.
В величезній кімнаті два різних мене, може потанцюємо?
Луною розкочується звук кроків, б'ється об дзеркала, а знаєш, могли б танцювати разом.
Тепер ніхто не третій, навіть другого нема, не кажучи вже про першого.
Просто забери мене звідси.

Всі автобуси давно пішли.
Підпалюю гардини.
Повільно догорає в трубці листя,
вдихаю його терпкий аромат.
Так солодко і холодно
Вогонь починає лизати руки,
Смішно тріскаються шибки
Бувай.

(no subject)
Beastie
phoenix2d

ось і сьогодні все не так, поліетиленові птахи одноразових пакетів злякано злітають в надвечірнє сіре, кольору мокрого бетону небо. злітають з засмічених вулиць в сіру безодню переддощового надвечірнього неба.
нас уже не впізнати, зрештою ми й самі себе ідентифікуємо не досить впевнено.
ось і дощ. нарешті нас намочить, нарешті
за 50 метрів звідси за роком, скуте низьким парканчиком починається зовсім несподіване тут м о р е. починається зненацька, ніби вискакує на повній швидкості на тебе зпозарогу, вискакує, б'ється в парканчик і відтак обдає тебе холодними бризками

Posted via LiveJournal app for Android.


Совещание
Beastie
phoenix2d
Originally posted by alex_aka_jj at Совещание

Петров пришел во вторник на совещание. Ему там вынули мозг, разложили по блюдечкам и стали есть, причмокивая и вообще выражая всяческое одобрение. Начальник Петрова, Недозайцев, предусмотрительно раздал присутствующим десертные ложечки. И началось.

— Коллеги, — говорит Морковьева, — перед нашей организацией встала масштабная задача. Нам поступил на реализацию проект, в рамках которого нам требуется изобразить несколько красных линий. Вы готовы взвалить на себя эту задачу?

— Конечно, — говорит Недозайцев. Он директор, и всегда готов взвалить на себя проблему, которую придется нести кому-то из коллектива. Впрочем, он тут же уточняет: — Мы же это можем?

Начальник отдела рисования Сидоряхин торопливо кивает:

— Да, разумеется. Вот у нас как раз сидит Петров, он наш лучший специалист в области рисования красных линий. Мы его специально пригласили на совещание, чтобы он высказал свое компетентное мнение.

— Очень приятно, — говорит Морковьева. — Ну, меня вы все знаете. А это — Леночка, она специалист по дизайну в нашей организации.

Леночка покрывается краской и смущенно улыбается. Она недавно закончила экономический, и к дизайну имеет такое же отношение, как утконос к проектированию дирижаблей... )


(no subject)
Beastie
phoenix2d
п`ята ранку, гарячково дзеленчить будильник...
Цить!, та не сплю я вже... Закутуєшся в зігріте твоїм власним теплом простирадло - знову тепло. Визираєш на двір...
Квітне жасмин. Величезні білі квіти накладаються на світанкове - блакитно-сіре небо, здається ніби й несправжні.
Чалапаєш надвір зриваєш кілька, аби лиш пересвідчитись що вони справжні, мимоволі кидаєш до кухля, а відтак заливаєш окропом..
чай...
не смішно навіть - оту зеленаво-жовту рідину називати чаєм, одначе п`єш і відчуваєш дивне вдоволення
В бездонному сірому небі кружляють цятки птахів що вже вже з якогось доброго дива прокинулись і висять собі там. ще кілька днів і буду мати три вихідних, будь ласка, Блакитна Феє, будь ласка прошу...

бути
Beastie
phoenix2d
Дивлюсь угору, в очі летять дрібненькі краплі, сивий туман, ніби дощ, ніби вода, ніби зрештою хоч щось...
так набридло. У вечірній темряві, ледь розсіюваній світлом поодиноких ліхтарів зза кожного дерева очікуєш побачити когось, хто дивним робом опинився тут в такий час, попід цим дощем. Пахне грибами, дорогою мчать автомобілі
Не лякайте чудовисько - лунає у голові, чомусь стає сумно
Ті чудові краплі розкочуються одягом, сідають на волосся, скрапують на носа. Так і повинне бути. Я не знаю чип закінчиться ця ніч.
Чалапаю калюжами, рідкою багнюкою, жовто-гарячим мокрим листям, вже не намагаючись бути обережним...
немає жертви для сюжету. І йти зрештою не хочеться... нікуди...
Навіщо витримувати відстань?
Навіщо вичікувати час?
Навіщо біль?
Іноді так не хочеться бути...

Ich will
Beastie
phoenix2d
шорх шорх - шурхотять черевики брудними сухими сходами, що на них видно сліди людської життєдіяльності, підіймаєшся вргору. Під самий дах, на останньому поверсі так багато нагадує про минуле - заліхні сходи на дах - де колись ховали від усього світу своє щастя. Притаєні подихи, затаєне тепло. Змерзлі сни під величезним пустим небом на краєчку даху... Завіщо ти отак... зі мною? Куди те усе зникло? Невже розчинилося у сіврому повсякденні, у смуткові що не має очей і серця, невже і ти стала пустою як теє небо? Пустою і хлодною як уві сні...
Шкряботять черевики по сходах на гору, від цієї кам`яної громади мені варте лиш єдине - я хочу не знайти пустки в тобі.
Хочу не знайти пустки за червоними залізними дверима. Хочу не побачити як стрибає у вікно твоє небо щойно я приходжу.

води лишається все менше
Beastie
phoenix2d
Здрастуй, дорогий щоденнику...
жовті сторінки все ще пахнуть типографським пресом, величчю літер набраних на дошках.
Здрастуй милий...

Отже сьогодні отут буде і усе.(перегортаєш останню сторінку...)
Розкриваєш посередині - дивишся на жовтаві сторінки намагаючись розгледіти сліди
бачиш лише сліди від сліз...

бачити як стовпчик термометра невблаганно повзе донизу, бачих синю смужку спирту щоневпинно коротшає
ось уже -25, -27...
за вікном виє хурделиця ховаючи в своїй білявій пітьмі все навколо
немає сил чинити супротив. з очей крапають сльози
великі літери і розділові знаки поділися десь. розкотились кутками
лиш крапки лишились
їх легше шукати
Ось поряд ти, дихаєш тихо, мірно - для тебе не існує цього холодного колючого світу навколо
дихаєш зеленавим пухнастям сосни що зблискуює за дверима в світлі новорічних вогників
чекаєш на диво...
Прокидаєшгмся вранці поряд, заглядаєш в очі
дивишся у вікно
-31, обіймаєш ніжно і гаряче
надвір ніхто не піде, мабуть не сьогодні
хіба що увечері послухати гавкіт і скавуління собак, покататися рипучим снігом, побігати обмерзлою дорогою, поковзатися і одначе добре змерзнути в носик...
на тих сторінках більш ніколи не буде сліз...

розгортаєш в іншому місці - дивишся на помільовані червоною ручкою сторінки... розглядаєш квіти, червоні пейзажі
скидаєш шкіру
і ось ти знову там
поряд з розгаряченою піччю, дивишся в її червону пащеку, розглядаєш квіти у її спалахах
чуєш запах смаленого волосся, слухаєш докори за неуважність
розчиняєшся в тому теплі

перегортаєш сторінкуі за вікном уже третій день лапотить дощ, з розкислих квітників тече брудна вода іноді вивертаючи розкислі ж кущики трави,
тече, надимає буьбашки - то видно надовго
і ти знову поряд...
але хто ти насправді я не знаю...
ти лиш смієшся коли я намагаюсь тебе розпитувати
ніби ти з зовсім іншої казки, де ти сама розповідаєшся
не справляючи на моє життя жодного впливу
лишень все намагаєшся мене приручити
хочеш мати відповідальність...
хоча насправді мене фактично не існує...

іноді кажеш що це допоможе
а нічого не допомагає
лишень води лишається все менше...

Вибач любий щоденнику...

?

Log in